bigmir)net TOP 100
gallery/вивчення орд з іриною

Правова основа оперативно–розшукової діяльності. Характеристика правових джерел регулювання суспільних відносин в ОРД.
Етапи становлення і правового регулювання оперативно–розшукової діяльності як суспільно–правової форми боротьби зі злочинністю в історичному прояві пройшли непростий шлях. Після проголошення в 1991 році України незалежною демократичною державою, скасування нормативно–правових актів колишнього СРСР гострою стала проблема правового регулювання діяльності правоохоронних органів, у структурі яких функціонують оперативні підрозділи. Логікою правової політики новообраної Верховної Ради України було задекларовано створення державних законів, які б чітко визначили права й обов'язки правоохоронних органів, принципи їх діяльності, пріоритетність захисту прав, свобод та інтересів особи, гласність та розуміння громадянами чинного законодавства.
Слід зазначити, що першоджерелом правових основ оперативно–розшукової діяльності є Конституція України. У Конституції закріплено основні правові норми функціонування держави та Її органів, визначено права, свободи й обов'язки людини й громадянина, створено цілісну систему прокуратури та правосуддя в Україні. Ці конституційні положення взаємопов'язані також із оперативно–розшуковою діяльністю.
Конституцією визначається, що правовий порядок в Україні гарантується на засадах, згідно з якими ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законом. А правоохоронні органи держави та їх оперативні підрозділи зобов'язані захищати права і свободи громадян, життя, здоров'я, природне середовище, інтереси суспільства і держави від злочинних посягань. Саме тому відповідним правоохоронним органам в особі їх оперативних підрозділів органів Національної поліції надано право здійснювати оперативно–розшукову діяльність.
У відповідних статтях Основного закону держави відтворено ряд конституційних норм, які визначають конкретні права і свободи громадян, а саме: усі громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом (ст. 24); кожна людина має невід'ємне право на життя (ст. 27); кожен має право на повагу до його гідності (ст. 28); кожна людина має право на свободу й особисту недоторканність (ст. 29); кожному гарантується недоторканність житла (ст. 30); кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31); ніхто не може зазнавати втручання в особисте і сімейне життя; не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про громадянина без його згоди; гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію, вимагати вилучення будь–якої інформації про себе і членів своєї сім'ї, а також відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої діями правоохоронних органів (ст. 32); кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати й поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб (ст. 34); громадяни мають право на соціальний захист (ст. 46); кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ст. 55); кожному гарантується право знати свої права й обов'язки (ст. 57).
Водночас ряд конституційних норм надає право (у визначених законом випадках) обмежувати окремі права і свободи людини. Ці заходи мають бути винятковими і тимчасовими. Так, гарантуючи кожному недоторканність житла, конституційна норма допускає у невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна, а також у зв'язку з переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, застосовувати інший встановлений порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку (ч. 2 ст. 30); з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінального провадження, якщо іншим способом одержати інформацію неможливо, з дозволу суду допускаються винятки щодо таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31); у визначених законом випадках і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди (ч. 2 ст. 32); в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам законом може бути обмежено право громадянина на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, право на вільне збирання, зберігання і розповсюдження інформації (ст. 34); право на свободу світогляду і віросповідання може бути обмежено законом в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або прав і свобод інших людей (ст. 35).
Таким чином. Конституція України є юридичною базою для оперативно–розшукового законодавства, визначає майже всі принципи оперативно–розшукової діяльності, гарантує верховенство права в державі та можливість звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини й громадянина.
Особливо важливе значення має конституційне положення, яке визначає найвищу соціальну цінність прав і свобод людини, а закони та інші нормативно–правові акти повинні прийматися тільки на основі Конституції і відповідати їй (ст. 8). Зміст цієї норми відіграє велику роль для побудови та функціонування в державі правоохоронної системи, розробки законодавства про оперативно-розшукову діяльність як суспільно–правову форму боротьби зі злочинністю.
Першим кроком розробки чинного законодавства системи правоохоронних органів став процес підготування комісією Верховної Ради України з питань правопорядку та боротьби зі злочинністю Закону «Про міліцію». До складу робочої групи увійшли провідні вчені Української академії внутрішніх справ, керівники галузевих служб МВС України, фахівці в галузях адміністративного права, адміністративної та оперативно–розшукової діяльності. Після детального опрацювання 20 грудня 1990 року Верховна Рада України прийняла цей закон.
Його нормами було встановлено, що діяльність поліції спрямована на захист життя, здоров'я, прав і свобод громадян, власності, природного середовища, інтересів суспільства і держави від злочинних посягань. Закон набрав чинності з 1 січня 1991 року. Деякі норми Закону «Про міліцію» набули чинності після прийняття відповідних законодавчих актів, зокрема, Закону «Про оперативно–розшукову діяльність», Дисциплінарного статуту органів Національної поліції та інших. У цей же період послідовно приймалися Закони України «Про службу безпеки України», «Про прикордонні війська України», «Про державну податкову службу в Україні», «Про прокуратуру», інші нормативно–правові акти, у яких оперативно–розшукова діяльність визначена як одна з важливих функцій правоохоронних органів щодо попередження, припинення і розкриття злочинів, недопущення посягань на суспільний і державний лад, зовнішню безпеку України, права і законні інтереси громадян, державних і громадських установ, підприємств і організацій.
Важливе місце в Законі України «Про міліцію» було відведено правовим підставам здійснення оперативно–розшукової діяльності. Поліція отримала право здійснювати гласні та негласні оперативно–розшукові заходи, вести профілактичний, криміналістичний та оперативний обліки правопорушників, застосовувати технічні засоби отримання інформації в боротьбі зі злочинністю. Положення цього закону, по суті, легалізувало оперативно–розшукову діяльність кримінальної поліції. У зв'язку з цим відповідним оперативним підрозділам поліції було надано право виявляти й вести облік осіб, які підлягають профілактичному впливу, готують або вчиняють злочини; здійснювати гласні й негласні оперативно–розшукові заходи (фото -, кіно -, відеозйомку і звукозапис, прослуховування телефонних та інших розмов) з метою розкриття тяжких злочинів; проводити огляд осіб, приміщень, транспортних засобів, багажу, поштових відправлень тощо з метою запобігання злочинам, виявлення і затримання осіб, які це вчинили, забезпечення громадської безпеки. Чинне законодавство зобов'язує відповідні підрозділи кримінальної поліції запобігати злочинам, а також з метою виявлення, припинення та розкриття тяжких злочинів вживати оперативно–розшукові й профілактичні заходи; розшукувати осіб, які переховуються від органів дізнання слідства і суду, ухиляються від кримінального покарання» пропали безвісти; проводити криміналістичні дослідження за матеріалами оперативно–розшукової діяльності; забезпечувати охорону свідків, потерпілих та інших осіб за їх зверненням, якщо їх життя, здоров'я, майно перебувають у небезпеці через надання ними допомоги правоохоронним органам.
Подальшим кроком розробки чинного законодавства системи правоохоронних органів став процес підготування комісією Верховної Ради України з питань правопорядку та боротьби зі злочинністю Закону «Про Національну поліцію». До складу робочої групи увійшли провідні вчені Національної академії внутрішніх справ, керівники галузевих служб МВС України, фахівці в галузях адміністративного права, адміністративної та оперативно–розшукової діяльності. Після детального опрацювання 2 липня 2015 року Верховна Рада України прийняла цей закон. Закон від 02.07.2015 № 580-VIII опубліковано 06.08.2015 в газеті Верховної Ради України «Голос України». Набрання чинності з 07 листопада 2015 року. Закон складається з одинадцяти розділів, 105 статей.
Розділ I Загальні положення складається з п’яти статей (1 – 5): стаття 1. Національна поліція України. Стаття 2. Завдання поліції. Стаття 3. Правова основа діяльності поліції. Стаття 4. Міжнародне співробітництво поліції. Стаття 5. Взаємодія поліції з органами державної влади та органами місцевого самоврядування.
Розділ II Принципи діяльності поліції складається з 7 статей (6 – 12): стаття 6. Верховенство права. Стаття 7. Дотримання прав і свобод людини. Стаття 8. Законність. Стаття 9. Відкритість та прозорість. Стаття 10. Політична нейтральність. Стаття 11. Взаємодія з населенням на засадах партнерства. Стаття 12. Безперервність.
Розділ III Система поліції та статус поліцейських складається з десяти статей (13 – 22) : стаття 13. Загальна система поліції. Стаття 14. Центральний орган управління поліції. Стаття 15. Територіальні органи поліції. Стаття 16. Основні повноваження Міністра внутрішніх справ України у відносинах з поліцією. Стаття 17. Поліцейський. Стаття 18. Основні обов’язки поліцейського. Стаття 19. Види відповідальності поліцейських. Стаття 20. Однострій поліцейських. Стаття 21. Керівник та заступники керівника поліції. Стаття 22. Основні повноваження керівника поліції.
Розділ IV Повноваження поліції складається з шести статей (23 – 28): стаття 23. Основні повноваження поліції.
Пункт 26) здійснює оперативно-розшукову діяльність відповідно до закону
Стаття 24. Додаткові повноваження поліції. Стаття 25. Повноваження поліції у сфері інформаційно-аналітичного забезпечення. Стаття 26. Формування інформаційних ресурсів поліцією. Стаття 27. Використання поліцією інформаційних ресурсів. Стаття 28. Відповідальність за протиправне використання інформаційних ресурсів.
Розділ V Поліцейські заходи складається з 18 статей (29 – 46): стаття 29 Вимоги до поліцейського заходу. Стаття 30. Види поліцейських заходів. Стаття 31. Превентивні поліцейські заходи. Стаття 32. Перевірка документів особи. Стаття 33. Опитування особи. Стаття 34. Поверхнева перевірка. Стаття 35. Зупинення транспортного засобу. Стаття 36. Вимога залишити місце і обмеження доступу на визначену територію. Стаття 37. Обмеження пересування особи чи транспортного засобу або фактичного володіння річчю. Стаття 38. Проникнення до житла чи іншого володіння особи. Стаття 39. Перевірка дотримання вимог дозвільної системи органів Національної поліції. Стаття 40. Застосування технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису, чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису. Стаття 41. Поліцейське піклування. Стаття 42. Поліцейські заходи примусу. Стаття 43. Порядок застосування поліцейських заходів примусу. Стаття 44. Застосування фізичної сили. Стаття 45. Застосування спеціальних засобів. Стаття 46. Застосування вогнепальної зброї
Розділ VI Добір на посаду поліцейського складається з 12статей (47 – 58):
Стаття 47. Призначення на посади поліцейських. Стаття 48. Порядок призначення на посади поліцейських. Стаття 49. Вимоги до кандидатів на службу в поліції. Стаття 50. Перевірка кандидата на службу в поліції. Стаття 51. Поліцейські комісії. Стаття 52. Конкурс на посаду поліцейського. Стаття 53. Оприлюднення інформації про проведення конкурсу. Стаття 54. Документи, які подають для участі в конкурсі. Стаття 55. Порядок проведення конкурсної процедури. Стаття 56. Призначення на посаду поліцейського. Стаття 57. Атестування поліцейських. Стаття 58. Безстроковість призначення на посаду поліцейського
Розділ VII Загальні засади проходження служби в поліції складається з 27статей (59 – 85):стаття 59. Служба в поліції. Стаття 60. Правове регулювання служби в поліції. Стаття 61. Обмеження, пов’язані зі службою в поліції. Стаття 62. Гарантії професійної діяльності поліцейського. Стаття 63. Контракт про проходження служби в поліції. Стаття 64. Присяга працівника поліції. Стаття 65. Переміщення поліцейських в органах, закладах та установах поліції. Стаття 66. Службове сумісництво поліцейських. Стаття 67. Перебування поліцейських у розпорядженні. Стаття 68. Порядок призначення поліцейських на посади під час здійснення реорганізації. Стаття 69. Порядок тимчасового виконання обов’язків поліцейським. Стаття 70. Відсторонення поліцейського від виконання службових обов’язків (посади).Стаття 71. Відрядження поліцейських до державних (міждержавних) органів, установ та організацій із залишенням на службі в поліції. Стаття 72. Професійне навчання поліцейських. Стаття 73. Первинна професійна підготовка. Стаття 74. Підготовка поліцейських у вищих навчальних закладах із специфічними умовами навчання. Стаття 75. Післядипломна освіта поліцейських. Стаття 76. Граничний вік перебування на службі в поліції. Стаття 77. Звільнення зі служби в поліції. Стаття 78. Стаж служби в поліції. Стаття 79. Особові справи поліцейських. Стаття 80. Види спеціальних звань поліцейських. Стаття 81. Присвоєння первинних спеціальних звань. Стаття 82. Присвоєння чергових спеціальних звань поліції. Стаття 83. Строки вислуги в спеціальних званнях поліції. Стаття 84. Присвоєння спеціальних звань достроково та присвоєння спеціального звання на один ступінь вище від звання, передбаченого займаною штатною посадою. Стаття 85. Пониження та позбавлення спеціальних звань поліції.
Розділ VIII Громадський контроль поліції складається з 5 статей (86 – 90):стаття86. Звіт про поліцейську діяльність. Стаття 87. Прийняття резолюції недовіри керівникам органів поліції. Стаття 88. Взаємодія між керівниками територіальних органів поліції та представниками органів місцевого самоврядування. Стаття 89. Спільні проекти з громадськістю. Стаття 90. Залучення громадськості до розгляду скарг на дії чи бездіяльність поліцейських.
Розділ IX Соціальний захист поліцейських складається з 5 статей (91–104):стаття 91. Службовий час і час відпочинку поліцейських. Стаття 92. Відпустки поліцейських. Стаття 93. Обчислення тривалості відпусток поліцейських. Стаття 94. Грошове забезпечення поліцейських. Стаття 95. Медичне забезпечення поліцейських. Стаття 96. Житлове забезпечення поліцейських. Стаття 97. Одноразова грошова допомога в разі загибелі (смерті) чи втрати працездатності поліцейського. Стаття 98. Особи, які мають право на призначення та отримання одноразової грошової допомоги. Стаття 99. Розміри одноразової грошової допомоги. Стаття 100. Призначення одноразової грошової допомоги. Стаття 101. Підстави, за яких призначення і виплата одноразової грошової допомоги не здійснюються. Стаття 102. Пенсійне забезпечення поліцейських. Стаття 104. Захист прав та законних інтересів працівників поліції.
Розділ X Фінансове та матеріально-технічне забезпечення поліції.
Стаття 105. Фінансування і матеріально-технічне забезпечення поліції
Розділ XI Прикінцеві та перехідні положення.

Відповідно до Закону України «Про прокуратуру» з метою захисту особи, її прав і свобод, власності, прав установ, організацій та інших об'єднань Генеральний прокурор України та підпорядковані йому прокурори вживають заходи для того, щоб оперативні підрозділи, які здійснюють оперативно–розшукову діяльність, дотримувалися передбаченого законом порядку проведення гласних і негласних дій, застосування оперативно–технічних засобів.
Закон України «Про оперативно–розшукову. Діяльність» посідає особливе місце в інформаційно–правовому просторі роботи правоохоронних органів держави, у структурі яких функціонують оперативні підрозділи. Ініціювали розробку цього закону Голова комісії Верховної Ради України з питань правопорядку та боротьби зі злочинністю Я. Ю. Кондратьєв, професор НАВСУ І. П. Козаченко, вчені Академії СБУ К. Г. Фетисенко, В. С. Сідак, В. С. Картавцев, керівники МВС та СБ України. Постановою Верховної Ради України від 18 лютого 1992 року Закон України «Про оперативно–розшукову діяльність» було введено в дію.
У законі вперше визначено легітимність оперативно–розшукової діяльності як системи гласних і негласних, пошукових, розвідувальних і контррозвідувальних заходів, що здійснюються відповідними оперативними підрозділами з застосуванням оперативних та оперативно–технічних засобів на основі визнаних чинним законодавством підстав. У ньому закріплено панівні в державі політичні й правові ідеї законності, дотримання прав і свобод людини, взаємодія з органами управління і населенням.
Закон «Про оперативно–розшукову діяльність» підкреслює, що вона здійснюється виключно стосовно до конкретних осіб. Підставою для її проведення має бути наявність інформації про осіб, які готують або вчинили злочини, про осіб, які переховуються від органу розслідування або ухиляються від відбування кримінального покарання, про осіб, які зникли безвісти, невстановлених осіб, які вчинили злочини. Тільки на цих підставах можна приймати рішення про проведення оперативно–розшукових заходів щодо зазначених осіб в інтересах кримінального судочинства.
Матеріали оперативно–розшукової діяльності можуть виступати і приводом для початку кримінального провадження.
Конкретність правових норм оперативно–розшукової діяльності полягає в тому, що вони чітко визначили підрозділи, які здійснюють ОРД (ст. 5), підстави для її проведення (ст. 6), гарантії законності та умови, за яких можуть застосовуватися виняткові та тимчасові заходи щодо окремих обмежень прав і свобод людини (ст. 9), та ін.
Адресність норм оперативно–розшукової діяльності визначається прямою вказівкою закону на відповідний порядок та умови її здійснення. Наприклад, не допускається проведення оперативно–розшукової діяльності іншими підрозділами правоохоронних органів, підрозділами інших міністерств, відомств, громадськими, приватними організаціями та особами (ст. 5). Підкреслюється обов'язок державних органів сприяти оперативно–розшуковим підрозділам у вирішенні завдань оперативно–розшукової діяльності (ст. 11) тощо.
Правові норми в рамках системності (пошукові, розвідувальні й контррозвідувальні) регулюють правові відносини, що виникають між оперативними підрозділами відповідних правоохоронних органів, між оперативними підрозділами й громадянами, посадовими особами, організаціями, установами, підприємствами, які перебувають у сфері оперативно–розшукової діяльності або залучаються до виконання її завдань. Правові відносини в оперативно–розшуковій діяльності за своєю гносеологічною суттю покликані захищати правопорядок, права і свободи особи в інтересах кримінального судочинства, безпеки суспільства й держави від злочинних посягань. Головним, що ставив перед собою законодавець, стало правове регулювання оперативно–розшукової діяльності як державно–правової форми боротьби зі злочинністю, забезпечення гарантії законності, дотримання прав і свобод людини, легалізації засобів і методів оперативно–розшукової діяльності, визначення прав і обов'язків суб'єктів цієї діяльності, соціального й правового захисту працівників оперативних підрозділів органів Національної поліції та осіб, які залучаються до оперативно–розшукової діяльності.
Джерелом правового регулювання оперативно–розшукової діяльності стали Закони України «Про організаційно–правові основи боротьби з організованою злочинністю», Закон України «Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними» визначив органи, які ведуть боротьбу з незаконним обігом наркотичних засобів, а також їх права: здійснювати оперативно–розшукову діяльність з метою виявлення джерел і каналів незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів; здійснювати такий оперативно–розшуковий захід, як контрольована поставка, за домовленістю відповідних органів іноземних держав або на підставі міжнародних договорів; проводити оперативну закупку при оперативному документуванні та одержанні доказів злочинної діяльності, пов'язаної з незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів.
Правовою основою оперативно–розшукової діяльності є норми чинного законодавства щодо соціального й правового захисту працівників оперативних підрозділів органів Національної поліції та осіб, які залучаються до виконання завдань ОРД. Практика довела також, що такого захисту потребують і працівники суду, правоохоронних органів та особи, які беруть участь у кримінальному судочинстві. Відповідно до цих умов прийнято Закони України «Про державний захист працівників суду та правоохоронних органів» і «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві». Згідно з цими законодавчими актами відповідні правоохоронні органи мають право створювати спеціальні підрозділи, які б вживали заходи щодо забезпечення захисту осіб; проводити при цьому оперативно–розшукову діяльність; використовувати технічні засоби контролю і прослуховування телефонних розмов та інших переговорів; вести візуальне спостереження, а також застосовувати спеціальні заходи особистої охорони взятих під захист осіб, їх життя та майна. Аналогічно вживаються і заходи стосовно особи, яка заявила до правоохоронних органів про злочин або в іншій формі брала участь (чи сприяла) у виявленні, попередженні, розкритті або припиненні злочинів. Згідно з чинним законодавством такому захисту підлягають потерпілий та його представник у кримінальному провадженні; підозрюваний, обвинувачуваний, захисник та законні представники; цивільний позивач, спеціаліст, перекладач та понятий. Крім зазначених осіб, захисту підлягають члени їх сімей та близькі родичі, якщо погрозами або іншими протиправними діями щодо них робляться спроби вплинути на учасників кримінального судочинства.
Оперативно–розшукова діяльність базується на нормах Кримінального кодексу України, які визначають поняття злочину та підстави кримінальної відповідальності за готування злочину, співучасть у вчиненні злочину, обставини, що пом'якшують або обтяжують відповідальність та інші.
Такі норми кримінального права, як необхідна оборона (ст. 15 КК), крайня необхідність (ст. 16 КК) застосовуються в оперативно–розшуковій діяльності як норми соціального і правового захисту працівника оперативного підрозділу, котрий заподіяв шкоду правам, свободам людини, інтересам держави під час здійснення оперативно–розшукової діяльності, перебуваючи в стані необхідної оборони або через крайню необхідність.
Крім того, працівники оперативних підрозділів органів Національної поліції при здійсненні оперативно–розшукових заходів можуть також перебувати в таких екстремальних ситуаціях, коли їхні дії не підпадають під обставини необхідної оборони чи крайньої необхідності. Тому чинним оперативно–розшуковим законодавством визначено відповідний інститут звільнення працівника оперативного підрозділу від юридичної відповідальності, якщо він перебував у стані професійного ризику (ст. 12 Закону України «Про оперативно–розшукову діяльність»). Згідно з цією правовою нормою працівники не несуть відповідальності за заподіяну шкоду правам, свободам людини, інтересам держави, якщо вони в результаті здійснення оперативно–розшукової діяльності перебували в стані професійного ризику.
Важливими правовими джерелами оперативно–розшукової діяльності є норми кримінального процесуального законодавства. Це випливає із загальних завдань кримінального провадження: захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу, і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.
Зокрема, норми КПК України містять главу 21 «Негласні слідчі (розшукові) дії», де значна частина колишніх ОРЗ трансформувалась у негласні слідчі (розшукові) дії: (Ст. 260) – Аудіо–, відеоконтроль особи, (ст. 263) – Зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж, (Ст. 264) – Зняття інформації з електронних інформаційних систем, (Ст. 267) – Обстеження публічно недоступних місць, житла чи іншого володіння особи, (Ст. 268) - установлення місцезнаходження радіоелектронного засобу, (Ст. 269) – Спостереження за особою, річчю або місцем, (Ст. 270) – Аудіо–, відеоконтроль місця, (Ст. 271) – Контроль за вчиненням злочину, (Ст. 272) – Виконання спеціального завдання з розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, (Ст. 274) – Негласне отримання зразків, необхідних для порівняльного дослідження, (Ст. 275) – Використання конфіденційного співробітництва.
У ст. 246 – «Підстави проведення негласних слідчих (розшукових) дій» визначено, що негласні слідчі (розшукові) дії – це різновид слідчих (розшукових) дій, відомості про факт та методи проведення яких не підлягають розголошенню, за винятком випадків, передбачених Кодексом. Законодавець встановлює, що негласні слідчі (розшукові) дії проводяться у випадках, якщо відомості про злочин та особу, яка його вчинила, неможливо отримати в інший спосіб. Негласні слідчі (розшукові) дії, передбачені статтями 269, 270, 271, 272 цього Кодексу, а також ті, рішення про проведення яких приймає слідчий суддя, проводяться виключно у кримінальному провадженні щодо тяжких або особливо тяжких злочинів. Рішення про проведення негласних слідчих (розшукових) дій приймає слідчий, прокурор, а у випадках, передбачених Кодексом, – слідчий суддя за клопотанням прокурора або за клопотанням слідчого, погодженого з прокурором. Слідчий зобов'язаний повідомити прокурора про прийняття рішення щодо проведення певних негласних слідчих (розшукових) дій та отримані результати. Прокурор має право заборонити проведення або припинити подальше проведення негласних слідчих (розшукових) дій.
Виключно прокурор має право прийняти рішення про проведення такої негласної слідчої (розшукової) дії, як контроль за вчиненням злочину. У (Ст. 41) «Оперативні підрозділи» встановлено, що оперативні підрозділи органів Національної поліції, органів безпеки, органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства, органів Державної пенітенціарної служби України здійснюють слідчі (розшукові) дії та негласні слідчі (розшукові) дії в кримінальному провадженні за письмовим дорученням слідчого, прокурора. Та ч. 2 зазначеної статті, що під час виконання доручень слідчого, прокурора співробітник оперативного підрозділу набуває повноважень слідчого. Співробітники оперативних підрозділів органів Національної поліції не мають права здійснювати процесуальні дії у кримінальному провадженні за власною ініціативою або звертатися з клопотаннями до слідчого судді чи прокурора.
Доручення слідчого, прокурора щодо проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій є обов'язковими для виконання оперативним підрозділом (ч. 3 ст. 41). Слідчий органу досудового розслідування (Ст. 40) уповноважений проводити як слідчі (розшукові) дії так і негласні слідчі (розшукові) дії у випадках, встановлених Кодексом, доручати проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій відповідним оперативним підрозділам. (Ст. 281) «Розшук підозрюваного» встановлено, що якщо під час досудового розслідування місцезнаходження підозрюваного невідоме, то слідчий, прокурор оголошує його розшук. Цією статтею встановлено, що про оголошення розшуку виноситься або окрема постанова, якщо досудове розслідування не зупиняється, або вказується в постанові про зупинення досудового розслідування, якщо таке рішення приймається, відомості про що вносяться до Єдиного реєстру досудових розслідувань. А здійснення розшуку підозрюваного може бути доручено оперативним підрозділам.
Отже, усі ці та інші норми кримінального процесуального законодавства становлять правову основу оперативно–розшукової діяльності при виявленні та фіксації фактичних даних, які після їх перевірки, відповідно до чинного законодавства, можуть бути використані як приводи до початку кримінального провадження або як докази злочинної діяльності особи чи групи осіб. Джерелами правових основ оперативно–розшукової діяльності також виступають постанови Верховної Ради України, укази й розпорядження Президента України, постанови Кабінету Міністрів України з окремих проблем боротьби зі злочинністю.
Правові джерела оперативно–розшуковоЇ діяльності знаходять свій прояв у відповідних міжнародно–правових угодах і договорах, учасником яких є Україна, або в угодах про співробітництво між МВС України та МВС інших держав. У юридичній та спеціальній літературі немає єдиної думки щодо віднесення до правових основ оперативно–розшуковоЇ діяльності відомчих наказів, інструкцій, положень та інших службово–нормативних приписів. Та все ж всі відомчі нормативні акти не створюють правових норм оперативно–розшуковоЇ діяльності, а визначають методику й тактику проведення оперативно–розшукових заходів.